молода, тілько що вкриє землю. Скілько в-горі синього неба, стілько в-низу зеленого лугу. І так як ясна зоря в ночі покотить ся, палаючи по небу, так тая Орися проїзджала широким лугом з своїми дївчатами.
Аж ось — шумить, реве Трубайло за левадами. Як розступить ся дерево, а сонце як заблищить саме в тім місцї, де вода рине через каміння, то ти б сказав, що то не вода, а саме чисте скло, самий дорогий кришталь рине з гори і бєть-ся на дрібнії склянки[1] об каміння.
Над річкою Трубайлом стоїть висока круча. Вся обросла кучерявим вязом, а коріння повисло над самою річкою. Дикий хміль почіплявсь за те коріння і колишеть-ся кудлатими жмутками. А в-низу вода рине та рине! Отсе ж тая й Турова Круча.
Дивлять ся на неї дївчата, та й питають ся в старого Гриви, чого вона прозвалась Туровою?
„На-що вам знать?” каже Грива.
— „Аже-ж ти на щось знаєш? Так і нам скажи!”
„Ой, мої голубята! Сказав би я вам, та тілько більше не поїдете сюди на річку”.
— Що-ж там таке? Скажи бо таки нам, дїдусю!”
Як узяли просить, не видержав старий, сїв на каменї над річкою, та й почав глаголати:
„Колись то давно, іще до татарського лихолїття, правив Переяславом якийсь князь. Та й був собі той князь стрілець такий, що аби зуздрів на око, то вже й його; і кохавсь він у польованнї. Ото-ж раз поїхав той князь на польованнє, та й одбив ся у пущі од своєї челяди. Їде та їде пущею, коли ж дивить ся, аж на лощинї[2] пасеть-ся стадо турів”.
— „А що-ж то, дїдусю, за тури?” спитала ся Орися.
„То, моя кришко, були дикі бики з золотими рогами; тепер уже їх нїгде не зуздриш. Бачить князь тих турів; тілько не дивуєть-ся на їх золотії роги, а диву-
