єть-ся, що при них стоїть дївчина, така, що усю пущу красою осьвітила. Поскочив він до неї; а від неї так сяє, що й приступити не можна. Забув князь і про свою челядь, і про те, що заблудив у пущі: вхопила його за серце тая чудовная краса.
„Дївчино!” рече: „будь моєю жоною!” А вона рече: „Тогдї я буду тобі жоною, як Трубайло назад вернеть-ся”. А князь їй знову: „Як не згодиш ся на моє проханнє, то я твої тури постріляю”. — „Як постреляєш мої тури, то вже більш нїчого не стреляти-меш”. Розсердив ся князь, взяв лук з плеча і почав стрілять золоторогії тури. Сунулись тії тури в пущу, так і виваляли дерево; а князь за ними знай пускає стрілку за стрілкою. Прибігли над Трубайло… а Трубайло тогдї був не такий узенький як тепер, — прибігли над високу кручу і всї шубовсть у воду! та й нї один не переплив, усї каменем лягли по дну, аж річку загатили. Сплеснула тогдї дївчина руками: „Потопив єси моїх золоторогих турів, блукай же тепер по пущі по всї вічнії роки!…” Отже й блукає, кажуть, той князь до сього часу по пущі, і нїяк не знайде свого Переяслава. А Переяслав був уже і в татарських руках, був і в лядських, — чого вже не було з тим Переяславом? А він не знайде його, та й не знайде. А дївчинині тури лежать і досї каміннями в водї, і от прислухайсь: то не вода реве, а ревуть тури глухо з-під води. Отже, кажуть, буде таке время, що князь приїде на Турову Кручу, повстають тури і пійдуть шукати собі диких пущ по Вкраїнї”.
Слухають дївчата, та аж сумно їм стало; слухає Орися, та вже боїть ся й глянуть на каміння, що простяглось купою через річку. Вже їй здаєть-ся, що то справдї не каміння, і вода шумить якось не так, як вода…
Засмутив зовсїм дївчат старий Грива. Не знають уже, чи прать би то їм, чи до-дому вбіратись; сором
