та так і застиг, як вкопаний. Моуглі дивився з заздрістю на своїх друзів. Хоч нюх мав він дуже добрий, як на людину, але все ж не міг рівнятись до мешканців нетрів. До того ж ті три місяці, що прожив він між людьми, дуже пошкодили йому. А все-ж-таки він послинив палець, потер ним в ніздрях, встав і задер голову.
— Людина, — замурчав Акела, присідаючи на задні лапи.
— Булдео! — сказав Моуглі, сідаючи на своє місце.
— Він іде слідком за нами. Ось гляньте, як вилискується його рушниця проти сонця.
Сонце тільки на одну мить осяяло цівку старої рушниці, але в нетрях ніщо не вилискується так проти сонця, як метальові цівки рушниць. Щось подібного можна бачити тільки під час бурі, коли хмари скоро пливуть під небом. Тоді все — і маленькі калюжі і навіть гладенькі листочки ростин, — все на якусь мить яскраво сяє проти сонця. Але в сей день небо було безхмаре і в повітрі стояла велика тиша.
— Я так і знав, що люди підуть за нами, — урочисто сказав Акела. — Не дурно ж був я такий довгий час головою над нашою родиною.
Четверо вовків, брати Моуглі, не сказали нічого, тільки скоренько сповзли на животах згори і щезли в гущавині тернини.
