блискуче чорне коло солом'яних осель. Воно раптом щезло, і почувся знову тріск, а за ним і реви. Газі зривав оселі з хат все одно, як ми зриваємо водяні ненюфари, і в той час одна з бантин ударила його. Тільки сього й бракувало, щоб довести його до лютости та надати йому надзвичайної сили, а в нетрях нема страшнішого руйнувателя, як розлютований слон. Він ударив задніми ногами в глиняну стіну, стіна та розвалилася: жовта глина змішалася з дощовою водою і попливла улицею. Потім він повернувся і з скаженим ревом кинувся вузькими вулицями, розкидаючи хати, що траплялися йому по дорозі, і розбиваючи старі двері.
Троє його синів плюндрували слідком за ним все з такою лютістю, як і на Буртпорських степах.
— Нетрі проковтнуть увесь сей смітник, — промовив хтось спокійним голосом. — Треба зруйнувати зовнішні стіни.
І Моуглі, ввесь мокрий, з потьоками води, що текла по руках і ногах, сплигнув з стіни, як зморений буйвол.
— Все в свій час, — хекаючи, промовив Газі.
— Ох, якими червоними були мої ікли в Буртпорі! До зовнішньої стіни, сини мої! Вдарьте головами! Всі разом! От так!
Усі четверо разом кинулися на стіну. Вона
