чені ростини вкривали руїни і розстилалися скрізь по землі, а за ними п'ялася, як щетина, трава. Перш за все порозбігалася селянська молодь і рознесла всюди звістку, що село засуджено до загибелі. »Хто може боротися проти нетрів і їх богів, — говорили вони, — коли навіть священа кобра вилізла із своєї нори з-під дерева і кудись щезла?« Згодом всякі зносини селян з людьми, що жили навкруги їх, припинилися; стежки позаростали і заглухли. Через якийсь час люди перестали жахатись, слухаючи як свистять в ночі Газі та його троє синів: їм не було вже куди йти. Степи вже перетворювалися в нетрі. Селянам лишалося тільки одно: йти до Канхивари просити ласки у анґлійців.
По звичаю своєму люди відкладали час відходу все на далі, аж поки настали дощі.
Потьоки дощові бурхнули через зруйновані дахи і пасовиська позаливало водою, а молодняк почав розростатись після літньої спеки з неймовірною скорістю.
Тоді всі чоловіки, жінки і діти одного теплого ранку, коли дощ як з відра лив, пішли геть, але якось то мимоволі вони спинилися, щоб подивиться в-останнє на свої попередні оселі.
Коли вийшла остання родина за ворота, то за стінами почувся страшенний тріск від кроков що падали. Люди побачили щось
