— Людина! — промурчав він. — Дитина людська!… Дивись!
Якраз перед ним, вхопившись за гильку, стояла смуглява дитина, котра тільки-що починала ходити. Напевне до вовчого лігва ніколи ще не приходила така слабенька і ніжна крихотка! Вона глянула: на вовчий писок і засміялась.
— Се людська дитина? — спитала Вовчиця. — Я ніколи ще ні одної не бачила. Принеси її сюди.
Вовк звик переносити своїх дітей і умів се так робити, що міг перенести ротом яйце, не роздавивши його. Він міцно стиснув свій писок на спині дитини, а коли приніс і положив перед Вовчицею поруч із своїми дітьми, то на спині не було жадного сліду від його зубів, навіть не вдряпнув дитини.
— Ох, яке-ж маленьке! Яке голеньке і сміливе, — ніжно сказала Вовчиця.
Дитина протиснулася між вовченятами і припала до теплого боку Вовчиці.
— Диви, воно також ссе молоко з иншими!
— Глянь, — сказав Вовк, — воно зовсім не має шерсти, і я міг би убити його одним махом своєї лапи. А про те воно дивиться вгору і нічого не боїться.
