полювання? — поспішно запитав Моуглі, повертаючись до Коа.
— То зовсім не дичина, і я пощербив би об неї всі зуби. Але Біла Відлога сказала (вона взагалі говорить так, ніби добре знає всю родину), що людина радо віддала б за неї все життя своє, за те тільки, щоб подивитись на сі речі.
— Побачимо, — промовив Моуглі. — Я пригадаю тепер, що колись теж був людиною.
— Тихше, тихше… Від поспішности загинула жовта гадюка, котра ззіла сонце… Ми довго розмовляли під землею, і між иншим я згадав про тебе, як про людину. Тоді Біла Відлога (а вона тепер стара так само, як і нетрі) промовила: »Давно не бачила я людей. Хай прийде він і побачить ті речі, ради котрих люди могли б віддати життя своє.«
— Се певно якась нова дичина. А отруйна родина ніколи не говорить нам про те, що заводиться дичина. Дуже вже не ґречні вони!
— Се не дичина. Се… се… Я не можу сказати тобі що се таке.
— Ходімо туди. Я ніколи не бачив Білої Відлоги, та й инші штучки маю намір побачити. Що вона повбивала їх?
— Всі вони неживі. Вона каже, що оберігає їх.
— Так!… як вовк, що стоїть над м'ясом, котре затяг до свого лігва. Ходім!
