Моуглі підплив до берега, покачався по траві, щоб обсохнути, а потім вдвох пішли до Холодних Лігов, до міста, про котре ви певно вже чули. В сей час Моуглі вже зовсім не мав страху перед малпами, а навпаки, малпи страшенно боялися його. Та як-раз тепер вони були всі в нетрях, і місто, затоплене місячним сяйвом, було порожнім. Коа привів хлопця до руїн павільона цариць, проліз по черепах і смітнику і спустився напівзруйнованими сходами, що вели від павільона під землю. Моуглі вигукнув вислов: »Ми з вами одної крови, ви і я« і поліз рачки за Коа.
Довго лізли вони по похилому проходу, що йшов в ріжних напрямках і нарешті дістались до такого місця, де коріння якогось дерева вивернули з стіни важкий камінь. Моуглі та Коа пролізли крізь сю дірку і опинилися у величезній печері.
Округ склепіння печери було також проломлено корінням дерев і кілька соняшних промінів пробивалося крізь ті отвори в темряву печери.
— Чудове лігво, — сказав Моуглі, — тільки дуже далеке, щоб одвідувати його щодня. Але ж тут я нічого не бачу.
— А я хіба ніщо? — почувся чийсь голос із глибини печери, і Моуглі побачив, як у темряві заворушилося щось біле, а згодом
