— Занадто вже розмов про убивство. Ми вже йдемо. Я візьму з собою сю річ з гострим кінцем, Зуу, на спомин того, що я бився з тобою і подужав тебе.
— Гляди, щоб та річ не вбила тебе самого. То смерть! Пам'ятай, то смерть! Сеї річи досить, щоб убити всіх людей мого міста. Не довго доведеться тобі володіти нею, людино з нетрів; так само і тому, хто візьме її у тебе. Багато буде душогубств через неї! Сила моя загинула, сей анк продовжить моє діло. Се — смерть, смерть!
Моуглі виліз у прохід. Останнє, що він бачив, була Біла Кобра. Вона скажено билася своїми зубами по міцних золотих обличчях богів, що лежали долі в печері. »Се смерть!« шипіла вона.
І хлопець і Коа зраділи, коли вилізли нарешті з нори і побачили день; а коли вони повернулися до рідних нетрів і Моуглі побачив, як засяяв анк в ранковім світлі, то був так з того задоволений, як тоді, коли знаходив жмут квіток, і втикав собі в волосся.
— Се вилискується краще, нїж Багірині очі, — з захопленням казав він, крутячи рубин. — Я покажу се їй. Але що то хотіла сказати Зуу, згадаючи про смерть?
— Не знаю. Я обурений до самого кінчика хвоста з того, що не скоштувала вона твого ножа. В Холодних Лігвах зло скрізь панує, —
