— А про те вони звичайні діти, а дитина рада втопитись, аби тільки схопити відблиск місяця в воді. Моя вина, — провадив далі Моуглі, уявляючи себе великим знавцем всього. — Ніколи не буду я більш приносити незнайомих річий до нетрів, хоч би вони були такими гарними, як квітки. Ся річ, — він покрутив анк, — повернеться до батька над кобрами. Та перш нам треба виспатись, тільки не поруч з сими сонними. Через те сховаємо її, щоб вона не втікла і не вбила ще шістьох. Вирий яму під тим деревом.
— Але ж, маленький братіку, — сказала Багіра, йдучи до дерева, — кажу тобі, що се зовсім не вина кровопивці. Винні люди.
— Все одно, — відповів Моуглі. — Вирий глибоку яму, коли ми прокинемося, я однесу назад сю річ.
Через дві ночи Біла Кобра сумно сиділа в печері, одинока і засоромлена. Раптом через дірку, що була в стіні, засяяв оздоблений бірузою анк і впав на долівку, застлану золотими монетами.
— Батьку над кобрами, — промовив Моуглі (з обережности він лишився по другий бік стіни), — візьми собі в помішники кого-небудь з твоєї родини молодшого, щоб вбе-
