рачки), надавали його схудлому тілу вигляд сучкуватих, сухих стеблин ростини. Але з під розпатланого волосся, що спадало йому на лице, дивилися очі холодно і спокійно. Багіра, що пеклувалася за нього під сей гіркий час, радила йому рухатись спокійно, полювати поволеньки і ні в якім разі не лютувати і не нервуватись.
— Гіркий час тепер, — сказала чорна пантера якось то увечері, коли повітря нагадувало гарячу піч. — Звичайно, воно мине, коли ми тільки виживемо… Чи повний шлунок у тебе, людська дитино?
— Де що єсть там, та нічого путнього. Як тобі здається, Багіро, чи не забули про нас дощі? Може вони й зовсім не прийдуть до нас?
— Е, ні. Ми ще побачимо, як зацвіте моква й молоденькі сарни зробляться ситими від свіжої трави. Ходім до Скелі Мирової, почуємо новини. Сідай мені на спину, маленький братіку.
— Куди тобі нести такий тягар! Я ще можу стояти, але правда, що ми з тобою схожі на товстих буйволів.
Багіра глянула на свої кудлаті, всі в поросі ребра і прошепотіла:
— Сьогодня вночи я вбила буйвола, що йшов за плугом. Я така знесилена і боязка, що здається не насмілилася б кинутись на нього, коли б він пасся на волі. Брр!
