слідкувати за малпами двох таких відважних ловців, що певно йдуть завжди провадирями в своїх родинах, — сказав мнякенько і ввічливо Коа, надимаючись з цікавости.
— Так, не дурниці, — почав Балу, — я — старий, а часом і безглуздий, учитель коло дітей вовчої родини в Сеонійських горах, а Багіра…
— Багіра і буде Багірою, — перебила йому пантера і сціплюючи рот голосно клацнула зубами: вона зовсім не бажала прикидатись смирною. — Річ от в чім, Коа, оті малпи, що рвуть горіхи та листя з пальм, украли нашу людську дитину, — про неї ти мабуть чув.
— Так, де що я чув від Саги, — він дуже чваниться своїми голками, — так, про людську дитину чув я, що ніби то її приняла до себе вовча родина, але я не йняв тому віри. Саг завжди має що розказати, але страшенно переплутує все, і оповідає дуже кепсько.
— Але сьому таки правда. Се така людська дитина, якої ще й на світі не було, — промовів Балу, — се найрозумніша, найсміливіша і найкраща дитина, — мій власний учень, котрий прославить ім'я Балу по всіх нетрях; а крім того, я… ми… ми його любимо, Коа.
— Ссс! Ссс! — відповідав Коа, вигинаючи на всі боки свою голову. — Мені також відоме кохання! Ого, скільки зміг би розказати вам про кохання…
