Родина малп назвала се місце своїм городом і удавала, що відноситься з призирством до тих, хто живе в нетрях. А проте зовсім вони не розуміли ні значіння тих будівель, ні того, як їх використати. Вони сідали кружком в королівській залі зібрань і шукали блох, гадаючи, що роблять се так точнісінько люди на засіданнях; або вбігали в хати і збірали шматочки старих прикрас то-що, а потім забували, куди клали їх, сварились, верещали і бились; потім раптом вони переставали битись, починали бавитись на терасах королівського саду, трусили дерева троянд та помаранчів, щоб подивитись, як падають квітки та овочі. Вони вислідили всі коритари, темні підземні ходи палацу і сотні маленьких кімнат, але завжди забували те, що бачили, і те, чого не бачили. Скакали всюди то по одинці, то збіралися гуртами і розмовляли між собою про те, що вони занадто подібні до людей. Пили вони з колодязів, засмітнювали й каламутили воду, бились над нею, а потім збіралися до гурту і кричали: — »Нема нікого в нетрях, хто був би такий розумний, добрий, меткий, сильний і вродливий, як ми, малпи!« Таке життя провадили вони в місті до того часу, поки воно надокучало їм, а тоді вони знову поверталися на вершечки дерев в тій надії, що на їх звернуть увагу мешканці нетрів.
