Коли Моуглі пішов з лігва Вовчиці, після того непорозуміння з родиною вовків на скелі Ради, він спустився в долину, до з'ораних і засіяних степів селян. Але лишатись тут він не мав охоти: нетрі дуже близько, а там жив його лютий ворог. Через те він скоренько поминув село і тихо пішов дорогою, що вилася нерівно в долині. Пройшовши з двадцять миль, він опинився в місцевости зовсім йому незнайомій. Перед ним простягалася велика площа, перевита скелями та перерізана ярами. З одного боку тулилося маленьке село, а з другого густі нетрі спускалися до самих пасовиськ і там кінчалися, як відрізані. В долині паслася скотина, а коли Моуглі наблизився до череди, то маленькі хлопчаки-пастухи, побачивши його, почали голосно кричати і з жахом геть розбіглися, а приблудні собаки, що завжди сновигають коло сел індусів, почали на його гавкати. Не дивлячись на се, Моуглі йшов далі до села, бо був страшенно голодний. Коли він підійшов до воріт, то побачив, що перед ним була накладена ціла копиця терну.
Йому часто траплялися такі перепони в часи нічних полювань за їжою. »Еге! — по-
