Цю сторінку схвалено
— 13 —
ДІДУСЬ: Побачимо, серце… може між козаків дістався.
ГАЛЯ (глядить на дорогу): Їдуть козаки… пізнаю по бунчуках. Стали на степу…
ЮРКО (і собі вилазить на дерево): Відділилося кількох і йдуть поволи в нашу сторону… Несуть щось, гейби мари.
ДІДУСЬ: Може раненого.
МАРТА (трівожно): О, Боже! Щось недобре віщує моя душа.
(Козаки з сотником входять на сцену перед могилу. На носилках у них лежить блідий, обкровавлений Остап. Кладуть його поволи на землю).
МАРТА (кидається на мари): Остапе! Сину мій!…
ДІДУСЬ (підступає до мар і прикладає вухо до грудей хлопця): Жиє ще!
СОТНИК (сумно): Ще жиє…
ОСТАП (отвирає очи і легко підводиться в гору): Мамо! Я не зрадив своїх… Скажіть батькові… що мовчав… не зрадив…
СОТНИК: Гине, як лицар, в боротьбі за рідний край і нарід. Наша вчерашня побіда — це його діло!
ОСТАП (всміхається): Дідусю… я вратував наших… гетьман.
