Зараз за деревищем ішла Грициха, підпираючи ся палицями, тай ритмічно голосила: — Господарю мій! На кого ти нас покидаєш? На кого ти дїти лишаєш дрібні? За що ти на нас прогнївав ся?…
Сьпів дяка заглушив її голосїнє. Василина йшла похнюплена, а Єрина плакала. Николка їхав із заду за похороном на соняшнику тай бив прутом заімпровізованого коня.
Сафат обізвав ся до Семенихи, що припадком ішла з ним поруч:
— Адїть, Семенихо. Котре щиро жалує, то не вміє красно голосити, бо жаль не дає. Таже то серце крає ся. А котрому байдуже, то так приповідає, якби на книжцї читало.
Всї жінки плакали. Кожда мабуть нагадувала собі якусь свою журу тай плакала.
Проциха заговорила до Михайла:
— Ото лишив дрібні дїти. Що з них тепер буде?
— Пролєтарі! — відповів Михайло, думаючи, що й Проциха мусить розуміти се слово.
Проциха здивувала ся і нїяково їй стало. На селї люде не знають питати ся, яке значінє має котре нове слово. Процисї здавало ся, що її память ослабла, коли вона не розуміє Михайлових слів.
Задзвонили в дзвони. На селї дзвонить паламар одною рукою тай через вправу видобуває з дзвонів якийсь акцент. Підставити під голос дзвонів яке небудь чотироскладне слово, то дзвони говорити-муть то слово. Через те, що Проциха вдумувала ся в слово: пролєтарі, її здавало ся, що дзвони так і говорять до неї: Пролєтарі, пролєтарі.
Від церкви було видко цвинтар. Увесь був зарослий деревами. Поміж ними білїли ся хрести й хрестики. Цвинтар заступав собою цїлий виднокруг від сходу сонця. Чисте, осїнне, голубе небо спускало ся над цвинтарем тай наче входило там поміж дерева й хрести. Нїби за тим цвинтарем і не було вже нїчого далї на сьвітї.
Олекса Мартович.
