на покоси, то чоловік знає, що збіже мусїло зрости ся. Але як хто прийде з поля тай скаже, що збіже зросло ся, то чоловікови так прикро, як коли би перший раз за тото довідав ся. Также й се.
— Але що перед сповідею або зараз по сповіди не приповів ся?
— Гріхи.
Сафат, перший богач у селї, курив завзято люльку. „Так курить смашно, якби цицку ссав“ — говорили за него. Курив тепер смажьик. Єго дістає ся в той спосіб, що з питомого поля краде ся листки тютюну тай не сушить ся на сонцї, бо теребилюльки вздріли би, але сушить ся в печи. Висушений смажьик задержує зелену краску, за то він за лехкий до куреня. Треба єго вперед у люльцї запечи, аби був міцнїйший. Сафат заговорив до Семена:
— Я втратив сегодня робітну днину. В мене такої роботи, що де-де. Усе порозчинано.
Михайло підслухав тай рад був, що має нагоду хруневи в печінки заїхати.
— А тебе-ж хто сюда кликав? Сиди дома та пазь роботи. Може хочеш, аби тобі Грициха заплатила за днину?
Сафат засоромив ся:
— Ви чого хочете з мене, Михайле?! Я не пю до вас, то не кажіть менї: дай Боже здоровлє!
— То що, то що таке? — запитали довкола.
— Адїть, люде, — говорив Михайло. — Богач собі кривдує, що втратив днину через похорон. Скиньмо ся, ґазди, по крейцарю на богача, бо він утратний.
Надійшов панотець і сказав коротеньку проповідь. Що мав зрештою за піяка богато говорити?
Коли рушив похорон, зірвали ся горобцї з буряну і з поплотини. Жива, гамірлива, сїра верета здоймала ся з берега Грицевого подвіря і, наче гнана вітром, перелетїла понад дорогу тай сперла ся за дорогою на кріслатій, старій грушцї. Горішнїм кінцем вхопила ся за вершок грушки, а долїшнїй підогнула, а потім щезла між гілєм. Горобчики, якби висипані з тої верети, скакали по галузях і цьвірінькали.
