Усьміхну́лась блаки́ть до землї,
Пахнуть квіти в льомбардському по́лї
І щебечуть пташки у гіллї:
Любо жити, лїтати на волї.
Чорний стовп край дороги стоїть,
Там нїмецькі салдати при зброї,
Вона ясно на сонцї блищить,
У рушницях — смертельні набої.
І Леандро із чолом ясним
До стовпа йде по смертній дорозї;
Поруч — патер з хрестом золотим:
„Кайсь і найдеш надїю у Бозї!“
„О, не каюсь! Мій гріх — то мій рай,
З їм не страшно і жить і вмирати.
Хто боров ся за волю й свій край, —
Не злякаєть ся муки і страти“.
„А покайсь, то минеть ся й гроза…
Шкода-ж батька і неньку єдину!…“
Затремтїла на очах сльоза…
„Жаль Італїю, рідну країну…“
„Молодий же ти, — солодко жить!…
Буде серце дївочеє в горі…“
Він зітхнув і всьміхнув ся на мить:
„Хай сияє їй щастя, як зорі!…“
