— Надумав я оце, жінко, іти у місто… Чи не зароблю хоч на хлїб…
— Як знаеш, чоловіче, — зітхнувши одмовила молодиця.
— У містї наймають нашого брата дрова рубати, то що… Візьму сокиру та вранцї й рушу… Все-ж якого може четвертака зароблю у день, бо до чого ми доживемось — я й сам не знаю… Хлїба обмаль… топлива нема…
— Ох, обмаль! Я й сама не раз і не два вже гадала, чим годувати-мем дїтий, як поїмо увесь? Хоч попід вікнами з торбиною йди!…
— Піду! — рішуче промовив чоловік.
— Господь тобі у поміч, — втираючи сьози проказала молодиця.
Так розмовляли поміж собою в убогій хатинї чоловік та жінка. Чоловік сидїв долї біля порога і гострив сокиру, а жінка на лаві біля столу латала сорочки. Маленька лямпа з надбитим склом чадила на столї, розкидаючи по хатї неясний сьвіт. У хатї було холодно і якось сумно. Четверо дрібних дїток забили ся на піч у теплий куток і покотом спали солодким, тихим сном. Чоловіка звали Карпо Луговий, а жінка його Домаха. Карпо зупинив ся гострити сокиру і спитав жінку:
— Чи в тебе є печений хлїб?
— Є.
— Поклади менї шматок у торбину на дорогу.
