Ранком білий мороз покрив чорну землю. Карпо встав рано і почав збирати ся в дорогу. Він перехрестив дїтий, що спали ще на печи, попрощав ся з жінкою, перекинув через плече торбину, заткнув за пояса сокиру і вийшов із хати.
— Коли-ж тебе сподївати ся до дому? — питала Карпа Домаха.
— Та певно на недїлю буду. Прощавай!…
— Щасливо…
Карпо пішов. Домаха втерла сльозину, що покотила ся по її щоцї, набрала соломи, внесла у хату, підпалила в печи і почала поратись біля снїданку. Дїти трохи згодом почали підводитись, весело щебетали одно до другого і просили у матери хлїба.
А Карпо йшов. Високий, трохи зігнутий та сухий він робив чималі ступнї і швидко подавав ся вперед. Аж на кряжі зустріло його сонце, весело глянуло у вічі, наче всьміхнуло ся до його, і облило всего червоним сьвітом. У степу було тихо та гарно. Накочений колесами шлях виблискував насупроти сонця скалочками морозу. Іти було рівно, легко. Коли-ж сонце почало підбивати ся у гору і пригрівати, білі скалочки брали ся водою, швидко розтавали, земля чорнїла і до підошов почала чіпляти ся грязя. Карпо чимало вже увійшов верстов, як сїрою конячкою, запряженою у невеличкий візок, вшитий лубками, нагнав його сивий дїд, що сидїв на возї. Дїдусь порівняв ся з Карпом.
— Здрастуйте! — зкинувши шапку привітав ся Карпо.
— Здоров — одмовив старий. — Куди Бог несе?
— У місто…
— З далека?
— З за Диканьки… з хуторів.
— Сїдай, підвезу до Жуків.
— Спасибі. А вам в Жуки?
— Я звідтіля.
Конячка тюпала. Карпо взяв ся за люшню, поставив ногу на кілочок і не зупиняючи коняки сїв на воза. Довгі його ноги звисали з воза і за малим не черкали ся об землю.
— Чого йдеш?
— На заробітки.
— І… і, сину мій, які тепер там заробітки?
