— Невже погані?
— Кепські!… Мій хлопець на тім тижнї ходив у місто; взяв з собою, як і ти оце, сокиру, хлїба у торбину… Що-б же ти думав? Простояв, казав, з ранку до півдня на базарі поміж поденними, а їх там, каже, хоч греблю гати, потім до вечера ходив, каже, з двору та у двір — усе питав роботи нема!… Та з тим і до дому повернув ся у ночи. А думка була хоч трохи заробити.
— Ох, дїду! Та ви цими словами на шматки краєте моє серце… Тут тільки й надїї на заробітки.
— Та люди заробляють, як кому трапить ся.
— Я жінку, дїтий покинув, щоб їм на хлїб що заробить. Цего року, усїм відомо, який був урожай.
— Ось через те й роботи трудно де добути, бо нас багато таких, що треба заробити.
— Бог не без милости…
— Козак не без щастя! — додав дїд.
Розмовляючи дїдусь з Карпом в'їхали у село.
— Вставай, синку, бо менї треба звертати цабе, а тобі шлях прямий лежить. Щасти тобі Боже!
— Спасибі вам, дїдусю, що підвезли. Дай вам Боже всього того, чого ви бажаєте…
Карпо скинув шапку, низенько уклонив ся дїдови і пішов своїм шляхом. Дїд сїпнув шкапу, — вона взяла цабе і візок покотив ся, відкидаючи колесами шматки вохкої землї.
Невесело було йти Карпови у місто після розмови в дїдом. Його й так турбувала думка, чи знайде він роботу; а дїдове оповідання про сина так його вразило, що Карпо, як кажуть, і руки опустив… І чим близше підходив він до міста, тим дужше било ся його серце, тим страшнїйше ставало питання: що буде, як не знайду роботи?
Ось перед Карпом забованїли здалека хрести дзвінниць та церков Полтави; далї високі димарі парових млинів; зелені та червоні дахи камяниць, хоч і не великого, та красивого міста. Карпо припустив і незабаром ішов серединою вузької вулицї, побіля невеликих хоромів, що рівно під ряд стоять одні супроти других, весело дивлячись ясними шибками вікон. Чим далї йшов Карпо, тим хороми ставали вищі і кращі, а вікон у них так було
