— А твої батько тай мати таки там у Мшанівцї живуть?
— Ба нї, я сирота.
Наталї стало важко на душі; вона почула якийсь стид за те, що їй самій так добре, а отся дївчина сирота і наймичка.
— А у вас має бути якесь весїлє нинї, — сказала Наталя по хвили, не знаючи, про щоб їй уже говорити.
Дївчина нїчого не відповіла, лише почала завзято порати ся коло лямпи, а Наталї причуло ся, що вона важко зітхнула. По хвили вийшла.
— Отсе така гарна дївчина, а така дика! — подумала Наталка. До кімнати вбігла вічно запрацьована, рухлива мимо своєї старости бабка Наталї і сквапливо почала чогось шукати.
— Бабуню, що се нинї за весїлє на селї? Я питала Горпини, та вона не хоче розказати.
— А бо той молодий перше з нею обіцював женити ся, а тепер другу бере. Дївка весь день плаче тай як не своя ходить.
— Бабцю, а якже так можна.
— Е, та чому нї, чи се раз дїє ся. Та в мене нема часу, дитино, я мушу йти вечерю варити. — І вибігла, поспішаючись.
— От що за нетактовність була питати ся її про те весїлє! — подумала Наталя. — Сирота, наймичка, тай ще обдурена тим, кого любила!
Знеохочена неповодженєм панна Наталка сидїла і переглядала книжку. Не таке читала вона про братанє з народом. Там студент або студентка перебирали ся в хлопську одїж, згромаджували парубків та дївчат у читальнї, читали їм „Кобзаря“ і казки, та все здавало ся і гарне і легке.
Наталя сидїла сама. По хвилї війшов у хату сильний, дужий парубок, зняв ключі зі стїни і відвертаючи ся промовив:
— Най панї давлять ся, що я тілько ключі беру, аби потому не казали, що я що більше взяв.
І зігнувши свою високу стать, аби не вдарити ся головою об одвірок, він вийшов. Наталя стрепенула ся. Який він страшний! — подумала. — Такий великий і сильний. І чого се він так ворожо глянув на мене? Ану піду попробую привітно заговорити до нього.
Вона вийшла в пекарню. Там була стара жінка, ґосподиня, що здавна вже служила у бабки. Коли побачила панну, вона під-
