мудруванями, не зворушливими покликами, а простим, скромним та сердечним змалюванєм щоденних фактів житя, від якого тілько по довшім вчитуваню морозить ся кров у жилах.
Ще одна ріжниця заходить між її українськими й російськими творами. Хто читав українського Марка Вовчка, той хоч би який запеклий теоретик, напевно стоятиме під впливом чару й роскішности його чудової мови. В московських творах Марка Вовчка на дивне диво зовсїм навпаки: мова ординарна, безбарвна, неорґанїчна мішанина людової великоруської з мовою канцелярії та школи, густо підсипана українїзмами, українськими поговірками та піснями. Так і чуєш читаючи ті оповіданя, що вони неначе переклади з якоїсь иншої мови, рідної і натуральної мови авторки. Тут у неї і горрендні партіціпіяльні конструкції, яких нїколи не побачите в її українських писанях, і безбарвні та шабльонові розмови панів, а навіть розмови властивих її героїнь, кріпачок, не мають того блиску і кольоритности, що в українських оповіданях. Московський стиль її стоїть значно близше до стилю розмазаної письменницї Кохановської, нїж прим. до стилю Турґенєва. Значить, її російські оповіданя дають доказ, що по московськи вона вміла гірше, нїж по українськи. Се потверджують і ті немногі свідки, які доси сказали своє слово про неї. Появивши ся 1902 р. в редакції „Кіевской Старины“ вона просто здивувала співробітників сього журнала красою й чистотою своєї української мови.
