брали всі мої документи, що з таким трудом я їх здобув, і кинули в тюрму через підозріння. Та тут знайшовся тайний друг, що крадькома випустив мене на волю.
Та йти далі я вже не міг, бо був, як волоцюга, не мав жадних паперів. Перший ворог міг убити мене безкарно, як шпігуна.
І от, по трьох роках боротьби я ховаюся від ворогів мого народу…
Пересиджую день і ніч на горищі у земляка ї жду визволення.
По ночах, коли все затихає, обережно виходжу в садок, що б ніхто з сусідів мене не побачив, розправляю свої члени.
Потім господар дає мені їжу на цілу добу й я знову в своїй схованці.
Тут тьма чергується з сутінками, тут повна тиша. Хиба зрідка миша прошурчить, або молоденька мушка забється в сітях павука.
Прислухаюся до надвірних звуків, по них хочу собі уявити, що робиться там, на волі.
Коли ж знесилений переживаннями лягаю, коли починаю дрімати, мені уявляється, чи може сниться, що я всіма забутий, покинений, один на всьому світі, що я вже мертвий, лежу в могилі…
Прокидаюся…
Ніч довга, тяжка, як олово, тягнеться в такій боротьбі, в чорних думах та сновидях, у гострих переживаннях, у якомусь напів сонному кошмарі, божевіллі…
Нарешті крізь щілини піддашя прокрадається сірий світ.
Стає лекше на душі, хоч знаю добре, що не в ночи, а тільки в день лиш тут можуть злапати й розстріляти… Знаю, а все ж із полегкістю зустрічаю ранок і кажу собі:
— Ще один день я живу! Ще бачу світ білий, хоч і крізь щілини.
Як би не віра в нашу остаточну перемогу, як би не надія тебе знову побачити, моя дружино, то здається з одчаю пішов би на явну загибель… Пішов би в пащу того ненажерливого звіря, що завзявся винищити найкрасших синів нашого народу… І тільки се примушує мене пересиджувати тут на горищі.
І тут святкую великдень.
Пригадую, що було три роки назад і що за сей час сталося.
