|
— Тільки силою твоєї великої любови. — А колиж я повернуся до дому, до тебе?… — І до матери… Швидко, швидко… Тепер се для тебе останній перехід. Ми тебе ждемо там… — Усі? і мати? — Мати твоя вже давно тебе виглядає… — Стій же, стій! Ти вже хитаєшся мов привид. Зажди ще трохи, не відходи! Скажи: Чи дуже я за сі три роки відмінився?… Чого ж ти мовчиш? Так пильно і заразом так ласкаво дивишся на мене й мовчиш… — Дивлюся: чим одмінився… Я жила з піднятою головою, а ти свою голову схилив… — Так… — Ти загубив ясність свого лиця… — І тільки? — Ще загубиш вагу свого тіла… — Та я вже загубив її на половину! Куди ж ти зникаєш? Не кидай же мене самого серед сієї пустині! Зникла… Я знову сам… Знову на горищи, у неволі… Десь перекликаються сичі. Темно. Холодно. Чи ж швидко надійде ранок, великодній ранок?
В небі мого серця вечори бузкові. |
Сторінка:ЛНВ 1922 Том 76 Книжка 3.pdf/21
Цю сторінку схвалено
