я вкрию тебе на все життя. Тільки вона й приваблює мене до життя, до життя з тобою, моя дружино… Тепер ти мені найріднійша й найблизша в цілому світі.
— Так само й ти тепер мені найріднійший і найблизший.
— Моя дорога! А чому ж ти прийшла до мене в такому легкому вбранні та ще й боса?
— У нас усі ходять у легкому вбранні й босі. У нас же ж рай…
— Рай? Ах, так, так! рай… Ти справді прекрасна, неначе райська душа. Дивлюся я на тебе й надивитися не можу… Ти така гарна, з такими ніжними рисами, така рожева… Тільки ж чого ти так схудла? Чого стала такою прозорою? І румянець твій на лицях не природний…
— Дурниця, дурниця. Я зарумянилася з радощів, що тебе бачу…
— Скажи, моя прозорливице, чи нам удасться наше велике діло?
— Лисиці мають нори і птахи гнізда… Ми ж лише могили.
— Так… Знаю… Бачив сам тисячі… Там тліють кости найкрасших борців наших.
— Ніщо не оживе, поки не вмре. Спершу сіють, потім збирають урожай.
— Але ж наше найдорожше зерно вже загинуло!
— У світі ніщо, ні одна пісчинка, не загибає безслідно. Усе вічно живе й одміняється, оновлюється.
— Ну, і що ж з того?
— Мерці збудують нам те, до чого ми змагали ціле життя.
— Терпе́н — спасе́н… Нехай би вони спершу мене вивели звідси…
— Я сама виведу тебе з твоєї тюрми. Давай руку й ходім!
— Ходім, ходім! Тільки де ж се ми? Тут пустиня безкрая… Скрізь піски й піски… Які вони теплі й мягкі!… Як любо мені з тобою!… Ти така добра, така мила. Ти вивела мене з неволі. Чи може бути більше щастя на світі, як тепер у мене? Так держав би тебе за руку і йшов би попліч тебе в сьому святому захваті все життя… Тільки чує моє серце, що ти зараз покинеш мене серед сих пісків. Уже тьмариться твій світлий образ… Скажи же ще одно: чи вільна звідси мені дорога до тебе?
— Звідси до нас усі приходять вільно, а від нас уже нема дороги.
