мов лісова пожежа, на мене. І тут я почула страшний голос, як грім карпатський.
— Іду-у-у-у!
Кинулася до вікна, що б зачинити і тим не пустити вогню в кімнату, та коли простягла вже руку, вікно спалахнуло…
Я вилетіла прожогом, збігла по чорних сходах і опинилася в льоху. Тут упала й лежала, мов у труні…
Там, на дворі, шалів огонь, стояв жах і стогін. Тут же було тихо й вогко, як у колодязі.
Я лежала нерухомо… Аж ось крізь стіни льоху проривається потік, широкий на весь льох. Біжить через мене з шумом і бурлінням… Вода тепла й червонувата — а може то кров — усе прибувала, переливалася через мене, ставала де далі горячійшою і вже почала пекти… Що б не спаритися, я вискочила на вулицю…
— Що ж було далі?
— Зажди… Дай, згадаю… Ага! На вулиці стояла вже тиша. Усе пронеслося вогневою бурею. Люде, що порятувалися, про все забули, ходять уже спокійні…
— І ти врятувалася?… А чому ж покинула місто?
— А ось слухай: Швидко почувся знову голос Невидомого, уже як глухий, сердитий гуркіт:
— Іду-у у-у!
Усі кинулися в ростіч, хто куди. Я те ж біжу й бачу, як якийсь Велетень, що сам захований у хмарах, простягає свою велетенську руку і схоплює на бігу людий за поперек, як ляльок… І в ту ж мить людина спопеляється, рука зникає… І знову й знову там і тут, як блискавка, зявляється рука й люде спопеляються…
Манівцями вискочила я за місто, далі бігла степом, лісами… І вже до міста не повернуся.
— Де ж ти тепер, моя бідна?
— Далеко… Я була у твого брата на селі… Я так затужила за тобою, що хотіла прожити останні дні в тому оточенню, де проходили твої дитячі літа, де все ще й досі нагадує тебе…
— Горе, горе!… Я також занудився без тебе. У нас так багато недоговореного. Нове життя дасть нам новий зміст. Ти побачиш мою духову переміну, мій моральний зріст, моє поглиблене розуміння душі людської. Відчуєш нову силу любови моєї до тебе… Те, що було між нами, то ще не була справжня любов. Любов тепер тільки витає над нами. Сією новою любовю
