Вірш одгучав, за стінкою народився такий звук, ніби хтось плював на шматок паперу. Далі все змовкло, і в хату вповз струмінь синявого солодкого диму.
„Цей дим“, мовив Леонардо, „пояснить тобі все“. На паперовому мішечку, в якому древонасадець приніс собі вчора ввечері з Змійова три фунти соли, був надрукований цей вірш. Він належить тому ж, хто створив нас з тобою, о Альцесто. Та що він, хто створив нас, народився на півстоліття раніше, ніж йому треба було народитися, то цей вірш, замість лежати на столі в древонасадця, пішов на паперовий мішок для соли.
Але й так древонасадець прочитав його. Тепер цей дим, — він зробив з паперу цигарку, загорнув у неї тютюн і закурив.
Єсть у цій химерній країні такі люди, що вважають, ніби курити махорку в віршеві є непростимий, безпросвітний вандалізм. Але я б цього не сказав.
Коли, проходячи вулицями Слобожанської Столиці, містяни бачать наполовину зідраний плакат, вони нахмурюються й насуплюють брови. Їм здається, що зривати плакат — це дике, нічим невиправдане хуліганство. Я розумію їх — вони прочитали в плакаті прекрасні лозунги, ті лозунги, що колись визволять усесвіт з-під капіталістичного гніту. Вони роздивилися яскравий енергійний малюнок, що в ньому ще раз був повторений той лозунг. Вони цілком сприйняли плакат.
Вони забули тільки одне — що в плакаті, окроме лозунгів і фігур, є ще одна субстанція, яку вони давно перестали помічати. Ця непомітна для нах субстанція, цей матеріяльний субстрат плакату — це папір.
По вулиці іде дядько; він прийшов пішки за півсотні верстов з свого села у Слобожанську Столицю добувати правди. Він ще не з'їв того хліба, шо йому вдосвіта поклала в торбу його жінка. У нього ще єсть у широченному кисеті добра міцнюща махорка. Але він уже позавчора скурив весь шматок
