Прекрасні ті озера і куди більші від цих, і вода в них ясна й блакитна. Але вони камінні й математичні, почуваєш, що в них усе ж таки не вода, а H₂O, а колір її не небо, а анілін, і що все це зробили невтомні кубісти для епатації американських мільйонерів.
Оці озера не такі. Не думаєш про те, як їх наливав весною Дінець у яри та яруги, як вони бралися очеретами й лататтям, а почуваєш тільки, що повік не випити сірим волам цієї води і не розбити ряски качиній нації. Яке ім'я добереш ти цим озерам, Яресю?“
Перебийніс захопив правим веслом — і човен понісся на очерета. Він устав і, схопившись за зілля, втяг човна в гущавину. Перед човном Алцеста побачила вузесенький коридор межи мільйонів гнучких колон. Вгорі над колонадою простяглася така ж вузесенька стежка неба.
„Як тут затишно і спокійно“, млосно зідхнула Альцеста. „Нас ніхто не бачить тут, Яресю. Ми сами“.
Але Перебийніс повернувся до неї. Він випихав човна веслом по стежці. Шелестів очерет, вгорі як заблимав високий свист, і в рямцях небесної стежки, немов на екрані кіно, на мить з'явилася низка живих хрестів. Свист голоснішав, виріс і затих — качки щезли з рямців, і свист їхніх крил розтопився в шумі очерету. Човен виплив у кругле й чисте озеро.
„Це Макортетик“, сказав Перебийніс. „Він круглий і глибокий, як макотерть. За ним за очеретами пливуть Біле, Хрещате і Червоне Озера і увиходять у ліс до лісових озір“.
Він знову сів веслувати й глянув на Альцесту. Вона відвернула голівку й дивилася назад в очерета.
„Альцесто!“ покликав Перебийніс. „Чого ти шукаєш у пережитих, минулих очеретах? Перед нами далекі озера!“
