А чужинцїв багато нападало на нашу землю: Авари, Угри, Жорки, Хозари. Упорали ся з сими — коли наскочили иньші степовики — Печенїги, а потім Половцї; сї чинили нашому народови велику кривду. Та помалу побили ми Печенїгів, почали брати гору й над Половцями, стали з ними вже мирити ся й родичати ся. Аж тут насунула нова хмара: Татари.
Татари не робили хлїба, не мали нї сїл, нї городів, а кочували — переїздили степами з одного місця на друге. Жили з худоби, мали багато верблюдів, волів, овець, коней. Ще жили з війни, і були народом диким, войовитим, лютими були на війнї руїнниками. Мали свою окрему віру. Порядкували старші, що звали ся ханами.
На Вкраїну прийшли вони зі схід сонця, з далекої землї Азиї, з-за рік Дону й Волги та з-за великого озера Каспійского. Спершу напали на Половцїв, а як наші дали помочі Половцям, то й на наших кинулись і на річцї Калцї страшенно нас побили року 1224-го. Завернули назад, але через 13 лїт, року 1237, прийшли знову.
Україньскі князї нїяк не готували ся до сего нападу. Як і попереду, вони заводились, сварили ся проміж себе за князюванє, а про оборону землї і в голову не клали. Через те Татарам легко було їх подужати.
