розбивати чужих, а часом і своїх, або йшли на службу до якого князя. Були козаки християньскі й татарскі, україньскі й московскі. Я тут казати му тільки про своїх, україньских козаків.
Звичайно козаки ходили гуртами і мали своїх ватажків, отаманів. Часом сї ватажки були з простого люду, а часом і вельможні пани. Бо козаки боронили землю від Татар, відбирали від орди людей-невільників та всяку здобич, — то-ж і панам було добре. От з таких панів був славетний ватажок князь Дмитро Вишневецкий, прозваний Байдою (про него й пісню співають). Він збудував на острові Хортицї серед Днїпра замок, зібрав там козаків та й бив звідти на Туреччину. Помалу-малу козаки зовсїм оселили ся на Днїпровім острові за порогами, через те стали звати ся Запорозкими козаками, а місце, де вони жили, — Запорозка Сїч.
Туди в Сїч тїкали з наших міст та сїл усї ті люди, кому недобре дома жило ся: чи пани мордували, чи так не щастило, чи в гріх ускочив хто та кари сподївав ся, чи просто хотїв чоловік погуляти війсковою погулянкою, — гайда в степ у Сїч! Запорожцї не питали чоловіка, як він попереду жив, а приймали кождого, хто до них приходив, аби християньскої віри був. Коли хто чим грішний був, — те їм було байдуже. Але коли хто в Сїчи прогрішав ся, то карали дуже: хто жінку заведе на Сїч, тому голову відрубають, бо на Сїчи жили вони
