з чужих мов, нї ґазет — нїчого сего не можна було друкувати по україньскому.
Через се народ зістав ся зовсїм без усякої науки, без усякої осьвіти і блукав у такій темряві, що не розбирав, хто йому ворог, а хто приятель.
Народ бачив, що все, що було осьвічене, говорило московскою мовою, що наука скрізь була тою-ж мовою, а ту мову україньску, якою він говорить, усї зневажають, глузують з неї, знущають ся. І народ став думати, що тільки московскою мовою і можна осьвічувати ся, тільки через неї й можна стати тямущим, ученим чоловіком. Сею мовою говорили пани, і народ став звати її „паньскою“ мовою, а свою україньску — „мужицкою“, „хахлацкою“. І став він „паньску“ мову шанувати, а своєї мови соромить ся.
Людий, що розуміли, як усе те недобре і хотїли уступити ся за права україньского народу, було дуже небагато. Одначе вони не покидали робити свого дїла. Їм не можна було виявити свої думки на росийскій Українї, вони почали, печатати про се книги по инших державах, за кордоном, і найбільше в Австриї.
В Австриї, після довгої колотнечі, з року 1867-го зовсїм уже заведено конституцийний лад. Тодї й тим Українцям, що живуть у Галичинї та на Буковинї, стало легше дихати. Хоч вони ще й доси бідують і над ними велику силу мають богаті польскі пани, та все-ж тут народ уже до-
