без письма то зовсім як сліпець, мусить дати вести себе другим. А звичайно другий заведе його не туди куди треба, та куди він хоче — говорив нераз.
Малий Дмитруньо був дуже понятливий. Дуже скоро навчився читати та писати і то не лише по українськи, але й по німецьки також. Оксана також дуже добре вчилась. Учитель не міг собі їх обоє нахвалити. Теофіль так тим дуже тішився, що з тої радости наче відмолоднів. А вже Калина то таки не знала, що з радости робити.
Але Теофіль мав инший намір. Він хотів своїх дітий ліпше образувати. Тому за порадою о. пароха та економа рішився дати їх до високих шкіл. А як постановив так і зробив. Дмитруня не хотів давати до Львова, бо боявся Поляків, від яких тільки натерпівся. Рішився віддати його на науку до Відня. Коли люди довідалися, що Писаренко хоче давати свої діти до висших шкіл, стали дуже дивуватися. Вони не хотіли вірити в те, бо такого в них з роду-віку ще не бувало.
„А деж він дававби діти свої до шкіл, щоби мучилися над книжками“ — говорили деякі між собою. — „Він багач, має достатки, на що йому давати свої діти між чужі люди в поневірки. Він вже старий, не здуждє, господарство велике, то хто буде йому робити“.
Таке то говорили люди між собою. А Теофіль нікому нічого не говорив, лише робив своє. Він бажав, щоби його діти були розумними та щасливими.
