Надійшов вкінці день відїзду. Калина стала лагодити все, що потреба було. Коні стояли вже запряжені. Всі четверо: Теофіль, Калина і обоє діточок повклякали перед образами, помолилися, відтак розпращалися з матірю і посідали на віз. Теофіль ще раз три рази перехристився і відїхали.
Всі, що те бачили, аж остовпіли. А вістка про те розійшлася лискавкою по селі. Люди не знали вже що говорити. Ґоян як сидів в коршмі за столом, вдарив кулаком об стіл аж стіл задрожав, і крикнув: „А то раз!.. хтоби то був сподівався такого?“ Більше нічого не сказав. Нагнибідюк напхав повний ніс табаки і з великого подиву випустив ріжок на землю. Лікар як про те довідався, сказав: „Ну і здурів хлоп, забаглося йому з дітий панів зробити“. — Пані Саборська справила собі новий канчук і грозила ним своїм дітям, що буде бити, як не будуть учитись ліпше від Писаренкових.
Теофіль тимчасом їхав собі далі. Заїхав до Коломиї. Тут віддав свою малу Оксану до черниць, на виховання. Він просив черниць, щоби не вчили її на велику паню, але щоби вчили її передусім всяких потрібних жіночих робіт, щоби з неї була колись добра господиня. Поручивши так черницям свою донечку, розпращався з ними і поїхав зі сином до Львова. У Львові треба було наперед покріпитися. Зайшов до одної порядної реставрації. Тут застав одного знайомого дідича, що сидів за столом і все з під лоба глядів то на Теофіля
