то на його хлопця. Теофіль подумав собі: „Ох, які ті пани стали від якогось часу чемні. Чого то я не дочекався! Як то мудро Господь Бог все веде. Лише терпеливости якнайбільшої нам треба. Що то я вже не витерпів! А тепер як мені Господь Бог поблагословив. Але не треба тим гордіти, треба дякувати та просити, щоби був ласкавий для мене, бо хто знає — один Бог лише знає, що ще мене жде. Відтак сів на залізницю і поїхав зі сином до Відня.
„Бачиш, сину“ — говорив у залізниці до свого Дмитруня — „Сунеться як несамовите. Хто то таке чував та видав. Що то люди не видумали. А все те видумав людський розум. Бачиш що то розум може, і ти вчися добре, а будуть з тебе люди. Завтра будемо вже у Відні там, де сам цісар мешкає. Лише мусиш, сину, вчитися всего що треба“.
У Відни примістив Теофіль свого сина у одного судового возьного, з яким колись служив разом при війську в одному полку. Той був родом з Галичини. Як вислужив при війську, зістався відтак возьним при обводовім суді і незле жилося йому. Відтак Теофіль обвів хлопця скрізь по Відні показуючи йому все. Малий Дмитруньо не міг начудуватися великому містови. Дивувало його найбільше те, що там ніхто не говорив по українськи, та що всі ходили так вбрані як в Галичині великі пани.
„У вільних хвилях від науки та на вакаціях“ — говорив при розставанню батько до сина — „не будеш, синку, приїзджати до дому, бо то
