йно тепер показалося, який вплив мав Теофіль на людий в селі. Його вибрали на повітового комісаря, і він мав держати лад. Його дім виглядав тоді як яка головна кватира обложена військом. Селяни з рушницями та косами стояли коло Писаренкового дому, а двох стояло в брамі наче коло якого ґенерала. Сотки людий, що були в селі на поготівлі в кождій хвилі стояли готові на прикази Теофіля. Скрізь відбирали муніцію від ворохобників, забирали до себе, а їх вязнили. Все залежало від приказу Теофіля.
Одного дня зібралось у Теофіля багато поважних господарів. Теофіль нічого не говорив, лише щось думав. Вкінці відізвався:
„Бачите, панове господарі, що тепер вже інші часи настали. Панщина вже давно минула. Вже й слід по ній загинув. Вже не вернеться. Ми тепер вже не раби а свобідні горожани. Але ми темні. Очі маємо, а нічого не бачимо. Кождий нас обманює. Нам треба світла. Не так нам, бо ми вже за старі до того, але нашим дітям треба конче того світла, Нам треба школи. Ось бачите як то зле, що чоловік навіть чисел прочитати не знає. А вже як прийде хочби таке „завізвання“ зі суду чи відки там, то треба йти або до якого підпанка або таки до жида. Бо деж піде темний христіянин як не знає письма. А то дуже зле. Як я був при війську між Німцями, то там кажу вам, кожда дитина вміє письмо і прочитати і написати. І там інакше люди живуть, не так як у нас. Через те, що ми темні, що не вміємо
