Якийсь молодий пан з паличкою в руках наближався до села. Як прийшов близько, завернув з гостинця в уличку прямо до дому Писаренка. Війшов на подвіря і став розглядатися. Зачув розмову в саді і спрямував туди. Всі видивилися на нього і не пізнавали аж перша Калина пізнала. Вибігла напроти нього, взяла його за руку і привела до Теофіля.
„Ось маєш. Чи не говорила я, що будуть гості. Моє серце віщувало. Ось маєш свого сина. А який з нього панич стався! Ніхто й не думавби, що то хлопська дитина“ — щебетала з безмірної втіхи Калина.
Теофіль, як побачив сина, так утішився, що відвернувся на бік і розплакався як мала дитина. Навіть не привитався з ним, щойно аж успокоївся, Дмитро перший припав батькови до ніг, взяв за тверду чорну руку, поцілував і собі розплакався. Теофіль обтер слези, обняв сина, поцілував у голову і довго, довго держав його в своїх обіймах. Вкінці відізвався:
„Як бачу, віденський воздух добре тобі послужив. Виглядаєш дуже добре. А як змужнів! Якже ти приїхав чи може ти таки пішки йшов з Відня, як то я колись ішов на урльоп. Але не бачу, по тобі ніякої втоми. Чому ти не написав, що приїдеш, я бувби післав по тебе коні“.
„Я не писав вам, бо хотів зробити несподіванку. До Львова приїхав залізницею, а зі Львова до Коломиї почтовим возом. А з Коломиї то вже пішки йшов. Таж з Коломиї вже недалеко до Заболотова“.
