Теофіль глянув синови в очі і спитав:
Якжеж там у Відні?“
„Все дуже там гарно і добре“, відповів Дмитро, — але дома все таки найкраще. Я щасливий, що вернув у рідні сторони“.
„Якже там сину, а перепрашаю, хотів сказати паничу, бо ти тепер вже не хлоп як я, — як там з наукою? Чи ти вже все покінчив?“
„Вже, тату. Якось Бог поміг“ — добув з кишині свідоцтва і подав батькови. Теофіль взяв до рук, пооглядав, поцілував печатку що була вибита на свідоцтві і показав о. парохови. Цей переглянув свідоцтва, кілька разів перечитував їх, похитав головою і сказав:
„То ти бачу був завсіди відзначаючий. Слухайте, таж він там у Відні учився найліпше, ліпше як прочі ученики. Ось бачите тут стоїть написано на кождім — відзначаючий. А то бачите у Відні бути відзначаючим то не що будь. І то бачите хлопська дитина, таж там то самі панські діти. Завидую вам Писаренку таких дітий. Бо й Оксана також неабияка талановита. Бачите як то вас тепер Господь Бог благословить“.
„То він певно вміє десь і по латинськи“ — міркував собі Ґоян.
„То ти тепер уже все знаєш?“ — спитав Теофіль. — „Десь і по латинськи знаєш?“
„Та знаю, тату“ — відповів Дмитро несміло усміхаючися.
„Навіть і по грецьки“ — вмішався о. парох. — А правда, що й по грецьки також знаєш? В свідоцтві стоїть написано“.
