ти і положуся на голу лаву, то навіть не тямлю, чи була ніч чи ні. Кажу тобі, що не перестаю дякувати Господу Богу за свій стан, за те що можу працювати, та за піт, що його при праці проливаю. Або хочби й що до здоровля. Пани далеко більше відчувають найменший біль як простий хлоп. Кажу тобі, що біль пальця вони далеко більше відчувають як колиби мені ногу відрубували. А то тому, бо я твердий, загартований, більше знесу, більше зможу терпіти. А то чейже щастя в мене. Бо то, бачиш, кождий чоловік хочби він й не знати який був, має терпіння і як не вміє або не може або не хоче зносити те терпіння, то він нещасливий. А терпіння, нужду, клопотів більше чоловік має в своїм життю як гаразду. Я вже своє виговорив, а тепер ти говори своє“.
Як я бачу, то ти хлопе, файно вмієш говорити. З тебе бувби файний єґомосць, бігме правду кажу. Ти завсіди добре кажеш, але то бачиш не всі однакові: один може так, а другий знова ні. Твоя правда, але я також маю слушність. Побачимо хто ліпше вийде. Але я мушу вже йти. Будь здоров“. — Взяв капелюх на голову і вийшов.
В кілька днів по тім зїхала комісія з циркулу справдити каригідний вчинок пана Саборського. Пани комісарі — розуміється — розгостились в дворі. Дідич не жалував ні шампанів ні дорогих вишуканих страв. Гостив комісію як міг і чим міг найліпше, щоби лише на його стало. І скінчилося на тім, що Сабор-
