Вдарили дзвони, музика заграла. Всі рушили до церкви. На переді весільні гості, відтак обі молоді пари а поза ними їхав старенький архієпископ з Теофілем і Калиною. Лиця всіх сяяли з радости. Всі цікаво гляділи то на архієпископа то на молодих. Всі завидували їхньому щастю.
А щож діялося тоді в душі Теофіля?
Він плакав з надміру радости. Він ніколи, ніколи навіть і не мріяв про таке велике щастя, яке його тепер стрінуло. Він плакав. Але це не були слези гордости, що то він, мовляв, тепер у таких почестях. Ні, його теперішня радість мішалася зі сумними споминами його гіркої твердої минувшини. І саме тому ця велика честь робила його маленьким, вона принизала його. В його душі виринали сумні чорні спомини один по другім. Він сягнув гадкою в далеку, далеку свою минувшину. Він бачив перед собою гарну жидівку Рухлю, яка любила його і він її, яку він охрестив і через яку віддали його до війська. Він бачив себе при війську, як його там муштрують, бють, зневажають, насміхаються, з „дурного хлопа з Беренлянду“, як він тужить за батьком-ненькою, за своїм рідним домом; як він у військовім мундурі вертає далекою, далекою дорогою до свого рідного краю, до своєї рідної хати, до батька-неньки; як він перебігає через вулицю різок за кару, що без дозволу пішов до дому. Бачив свою першу жену Ксеню, як вона померла разом з дітьми на холєру саме тоді, як він пішов був шукати помочі
