ся, — кликав завзято ватажок, аж іскри посипалися йому з очий.
„Кров за кров, муки за муки!
„Даруйте“ — відказав рішучо Писаренко — „я не можу так кусити Господа Бога. Волію вже терпіти як так ображати Господа Бога. Я там так добре не знаю, але все таки думаю собі, що ліпше виходить той що терпить“.
„Як так, то йди собі з Богом. Бачу що ти праведний чоловік, з тобою нема що говорити“.
Старшина подав йому на пращаннє руку. Аж тепер пізнав Теофіль, що це був Семен Довганюк. Опришки знова закинули йому на голову плахту і відвели назад до дому.
Все з року на рік чути було між поляками в Галичині якийсь неспокій. Аж вкінці в 1845 році прийшло до великого напруження. Між селянами счинився рух: правління звернуло бачне око на те.
Щось висіло у воздусі. Кождий це відчував. Чогось сподівались, що повинно, що мусить щось статися. Однак ніхто не знав що.
З весною стали то тут то там показуватися якісь дивні гості. Вони як водяні баньки, виринули а відтак нагло счезали. По тім показувались і знова зникали. Якийсь ніби тиролець, купець, дивно висунувся від Саборського і поплентавсв до Заліщик. Також якась пані