„Щож так бідкаєшся? Може я за старий для тебе?“ — спитав Теофіль весело усміхаючися.
„Я була би вмерла, якби була прийшла зима, ви мене виратували з нужди“… — сказала Калина і поцілувала його в руку.
В кілька неділь по тім вертав Теофіль з Калиною з церкви вже як зі своєю женою. Весілля відбулося по тихоньки без гостий і без музики. Два чисті серця злучилися зі собою на віки тихо, спокійно, без розголосу. Два серця замешкали під соломиною стріхою, де тепер запанувало правдиве щастя, гаразд, добро, бо була правдива любов, згода — що рідко можна стрінути і в царській палаті.
З часом маленька родина Писаренків побільшилася. Господь Бог поблагословив їх хлопчиком, якого охрестили Дмитром. Хлопчина був на причуд гарний, зовсім вдався в маму. Здавалося, що це ангел, не дитина. Люди, що переходили попри хату Писаренків, бачили нераз, як молода гарна жінка держала на колінах гарного як ангел малого хлопчика і подивляли, завидували. Одні другим розповідали. Навіть сама пані Саборська як довідалася, що Теофіль має такого гарного сина, хотіла побачити його. Прийшла до хати. Дитина лежала в колисці. Нахилилася над колискою, відвинула накривало, дитина глянула на неї. Не плакала на вид чужої женщини, але весело усміхалася. Пані не могла натішитись дитиною. Взяла на руки, поцілувала і сказала: „ангел не дитина“.
