Молода Писаренкова любила свою дитину над усе в світі. Стерегла її як ока в голові. Не позволила, щоби вітрець навіть повіяв на неї. Мати з радости сама не знала як її догаджати.
Раз пізною осінню сидів Теофіль на припічку коло колиски і балакав з Калиною то про се то про те.
„То не добре так сторонити від людий“ — сказала Калина: — „Якби так, борони Боже, навістило нас яке нещастя, то не булоби кому помочи нам“.
„Гм!“ — відізвався по хвилі Теофіль — „Я маю двох вірних приятелів, на яких можу сміло рахувати“.
„Шож то за приятелі?“
„Господь Бог і я“.
Або одного разу Калина сказала до Теофіля: „Ти маєш мудрий розум, що зовсім не виглядає, щоби ти був мужиком. До мого батька приходили бувало пани вчені, мудрі, але я їх не могла би до тебе рівнати. Скажи мені, чому то добрим людям переважно зле поводиться, а злі опливають в достатках? Я сего не годна розуміти, чому воно так“.
„Та бо бачиш, люба Калиночко, ті люди на світі нераз дуже дивні та смішні. Неодин думає собі, що бувби незнати яким щасливим, якби був великим паном, мешкав собі в палатах, їв, пив добре та жив у всяких вигодах. А я тобі кажу, що як ти вдоволена, то тоді ти й весела і смієшся, співаєш, хоч ходиш босими ногами по груді, по стерні, по камін-
