волюцію, тоді вже в самім таки Відні цісар надав державі конституцію. Для українців особливо було ще щось більше як конституція.
Одного дня ішов один чоловік з Коломиї через Заболотів аж до Буковини. Ішов, не йшов, а майже біг. Ішов попри села вздовж дороги полями. Кого стрінув на полі, то кричав:
„Кидайте, люди, панські лани, вже нема панщини, панщина вже скасована. Цісар увільнив вас від неї“.
Люди зразу не хотіли вірити. Думали, що то хтось на збитки пустив таку вістку. Але як побачили, що дідичі вже не налягають, перестали ходити на лан. Незабаром і священники оголосили по церквах, що панщина справді скасована, що настала конституція. Люди як те почули, то з радости майже дуріли. Один другого обнимав, цілував та всі аж плакали з превеликої радости.
Теофіль вернув до дому і розказав жені ту прерадісну вістку. З великої радости плакав, як мала дитина. З утіхи сам не знав, що мав робити. Взяв хлопця на руки, притиснув кріпко до себе і поцілував. „Ти тепер вже вільна, моя дорога дитино“ — сказав серед радісного плачу. — „Тебе вже не будуть бити канчуком та батогом гнати як худобу; ти не будеш проливати крівавого поту на панському лані. Рости, сину, здоров!“
Вийшов відтак на двір, взяв два довгі дубові стовпи і став робити хрест. Як уже був готовий, взяв на плечі і сказав Калині, щоби
