лодого цісаря. Щоби їх усмирити, мусів цісар просити до помочі російське військо. В 1849 році Москалі машеруючи через Галичину на Угри, нищили по дорозі все що попало. Люди мусіли давати підводи, харчі то що — зовсім як підчас війни. Прийшов наказ, щоби всі що служили при війську аж до шістьдесятого року життя, ставилися під оружя.
„Що я пічну з малими дітьми, як тебе убють на війні“ — говорила з плачем Калина випроважаючи Теофіля на війну.
„Не плач, жінко, та не журися передчасно. Я ще жию, Бог дасть то верну назад, може не забють, не всіх забивають на війні. Воля Божа у всім. Як Бог схоче так і буде. Ми повинні бути вдячні нашому цісареви. І крови не треба жалувати для нього. Він вчинив нас свобідними горожанами, тож найбільшим нашим обовязком іти тепер йому на поміч“.
Калина з дітьми випроважала його ген далеко за село і не могла втихомиритися. Все плакала та заводила. Тай Теофілеви було прикро покидати молоду, гарну жену та дрібненькі гарні як ангелята діти. Сум ляг йому важким каменем на серці. Але обовязок взивав його. Він станув, поцілував жену, діти і серед сліз сказав: „Що має бути, мусить статися. Чого не можна відвернути, або змінити, треба приняти, треба з тим погодитися. Не журися, моя дорога Калиночко, якось воно буде. Бог ласкав, не опустить нас. Вертай домів, то мені буде лекше. А для потіхи твоєї скажу тобі, що ще може неодно прийдеться нам перетер-
