Четвертого дня над вечером прибіг задиханий писар до дідича, що стояв на полі і подав йому якесь письмо. Заки Саборський встиг перечитати, його писар станув непомітно поза ним, обтер собі піт з чола і злобно покривлявся дідичеви. Сего ніхто не завважав крім одного мандатора. Саборський перечитав письмо раз відтак неначе добре не зрозумів перечитав ще раз. Як скінчив читати, зложив письмо, закусив зуби, дав знак мандаторови, щоби пустив Теофіля до дому. Відтак розбішений сів на коня і пігнав до двора.
Мандатор таки зараз приказав Теофілеви забратися з лану.
„Ага!“ — сказав півголосом писар викривлюючи дивно губами.
„Що таке?“ — сердито спитав мандатор писаря.
„Що?! Буде біда“ — відповів писар усміхаючися. — „Товариш нашого пана з Коломиї написав до нього довірочний лист, в якім пише йому, що хтось обжалував його в циркулі за те, що він так по звірськи обійшовся з чоловіком і десь незабаром має зїхати комісія, справдити справу“.
„А ти звідки знаєш“ — спитав здивований мандатор.
„Я так незамітно станув собі з заду як він читав те письмо і також і собі перечитав до кінця“.
„Так йому й треба“ — сказав мандатор. — „Казав я йому, щоби того не робив бо біда буде, а він за те ще й визвірився на мене як
