в його нещастю. Він лежав на запічку, а вони сідали на лаві коло стола.
„Що ти, брате Теофілю, такого злого в своїм життю зробив, що так тяжко терпиш? — сказав раз Семен Нагдибідюк.
„Або чи я годен знати. Чоловік грішний, нераз щось таке зробить, що й не тямить, а Бог все видить“ — відповів Теофіль. — „Якось так ті нещастя спадають, брате, на мене одно по другім, як пори року наступають по собі. Все вичікую якої яснійшої хвильки та якось годі діждатися. Відай і вмру і не побачу вже гаразду. Вичікую сонця, а все темрява не уступає“.
„Так, так, бігме правда. Так то вже буває на світі“ — відізвався Онуфрій Запаринюк. — „Але я таки думаю собі, що Бог нікого не карає за дармо?
„Може ви, свате, коли бідним погордили“ — відізвався Грицько Кейван. — „Може ви коли не дали бідному кришки хліба, то може через те так тяжко страждаєте?“
„Може бути… але якось не пригадую собі, щоби я коли скривдив кого, або пустив з хати кого голодним“ — відповів Теофіль.
„Та то правда“ — сказав знова Василь Никифорук. Його прізвали Кривоногим, бо мав покручені ноги. — „Але чоловік сам нераз не знає добре, лише один Бог знає найліпше, Він не кладе своєї справедливої руки та невинного“.
„Так, так, твоя правда, Василю. Але скажи мені, брате, що ти таке завинив, що так тобі
