Сторінка:Лепкий Богдан. Три портрети (1937).djvu/113

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— У нас, у Русові, — чули ви нераз від Стефаника… — U nas w Porębie… — починав Оркан неодну із своїх знаменитих наррацій.

Оба були незрівняні оповідачі. Ніколи не забуду Стефаникового оповідання, про те, як то він і Мартович зі своїми батьками, ще як „шкубенти” в Коломиї, ходили купувати „шпенцери”. Кращої гуморески не то Аверченко, або Вишня, але навіть Твайн не написав би. І ніколи не забуду, як Оркан розказував про ґазду, що мав знаменитого коня. — To beł kuń! — повторював ґазда щокілька речень.

Та ще одно робило їх подібними до себе: сентимент до мами. Для обох „мама”, то було святе слово. Не вимовляли його часто, але як вимовили, то обличчя їх молодніли, і якесь сяєво ясне й тепле осінювало їх нараз. Кращали.

І не можу також поминути ще одної їх спільної прикмети, а саме товариського почуття. На обох, як на приятелів можна було числити.

Час ішов. Стефаник із залізного медика став послом до віденського парляменту, Оркан здобув собі славу серед польського суспільства, а на Подгаллі зокрема. По війні неодин „zwojskowiał, lub spaństwowiał”, Оркан залишався таким, як був, хоч війни за печею не пролежав.

Багато дечого змінилося. Їх дружба ні. Обох їх згадую нині з жалем і вдякою, як моїх найкращих приятелів.