же прихильну статтю, мабуть чи не в Пшибишевського „Życiu“.
— Але я з тебе великої потіхи не маю — казав раз до мене Стефаник, — бо ти, небоже, ані випити не вмієш, ані забавитися. А до людий такий ти студений, буцім ласку робиш, що з ними сидиш. А воно так не можна.
Щоправда, то я ані пити не вмів, ані довго засиджуватися не любив, бо був homo domesticus, але не до всіх відносився я холодно. Хто не робився важним і не дер носа догори, до того і я ближче хилився. До Оркана особливо.
Була це таксамо ориґінальна поява в польській літературі, як Стефаник у нашій.
Стефаник брав теми до своїх новель з Покуття, чи там, ще докладніше кажучи, з Русова, Оркан з Подгалля чи з Поремби Вєлькей. Оба радо писали говорами своїх рідних сіл, мали знаменитий дар помічування непомітних імпульсів людської вдачі, стемнювали коліри своїх малюнків і крізь придимлені шкла гляділи на світ, а на світ хлопський зокрема. Навіть такі самі мали чорні чуприни й бороди в клин та радо вбиралися в чорне. Тільки Оркан був багато рухливіший від Стефаника. Він нагадував гірського вірла, що зі скелистого Подгалля злітав іноді на доли, тоді як Стефаник скидався більше на покутського ґазду, що вбрав на себе „панцке” вбрання і замість чепигів узяв перо до рук. Оба в розмовах своїх зверталися радо до своїх рідних сіл: Оркан до Поремби, Стефаник до Русова.
