ДВА СЕЛЯНСЬКІ СИНИ
Не так то й старший від мене, любив надімною старшувати, брався перевиховувати мене.
— Бо то ви, поповичі, мнєкі, як пшеничне тісто, а ти, небоже, ще мнєкший від інших. А з бідою, як гуцул з медведем, треба братися попід сили. Такі нині часи. Нині й дівчина гарт мусить мати, бо пропаде.
І говорив це так поважно, буцім сам був зі сталі. А я знав яка тая сталь, лиш не перечив йому.
Він у Кракові довше сидів, а я щойно приїхав. Так водив мене і до Турлінського, де царював тоді Пшибишевський зі своєю гарною жінкою Даґною, і до Шмідта, і до Завера[1], де можна було стрінути мало не всю тодішню краківську „малярію” та неврастенію[2].
Мало не ввесь молодопольський Парнас пізнав я, завдяки Стефаникові. Його вже знали, бо деякі його оповідання появилися були в польських журналах, а Морачевський нанисав про нього ду-
